Від позаблокового статусу до пошуку сильних союзників. Російська агресія позбавила українців відчуття безпеки і змусила переоцінити пріоритети. У таких умовах співпраця з Північноатлантичним Альянсом не просто вийшла на перший план, а й стала предметом спекуляцій. Чого реально українці можуть чекати від дружби з НАТО, і чи потрібне нам повноцінне членство?

Як усе починалось

4 квітня – вкрай важлива дата для Північноатлантичного Альянсу. Саме цього дня в далекому 1949 році у Вашингтоні було засноване НАТО. Із часом організація перетворилася з винятково військового об’єднання на потужний військовий, безпековий та політичний союз.

Змінилося і ставлення українців до НАТО. Якщо раніше ідею членства України в цій організації в середньому підтримували від 16% до 30%, то починаючи з 2014 року, ця цифра постійно зростала і часом навіть сягала 60%.

Це не дивно, адже в Альянсі неодноразово заявляли, що твердо підтримують суверенітет України, територіальну цілісність, право самостійно обирати зовнішньополітичний курс. НАТО рішуче засудило агресію Росії проти України, анексію Криму та припинило співпрацю з Російською Федерацією.

Україна – НАТО зараз

Нині військова співпраця України з НАТО досить активна. Так, представники Збройних Сил України у 2018 році планують взяти участь у 19-х міжнародних багатонаціональних навчаннях. Торік вони долучилися до 170-ти заходів НАТО. Українська сторона постійно отримує консультативно-дорадчу допомогу Альянсу. За участю іноземних радників, які працюють у Збройних Силах України, впроваджено сотні стандартів, і робота триває. Найефективнішими партнерами України є збройні сили Канади, США, Великої Британії, Туреччини та Литви. Варто зазначити, що для нас важливий досвід постсоціалістичних держав, які мали подібні до наших структуру збройних сил та озброєння і переходили на стандарти НАТО. Нам потрібно максимально залучати до співпраці Польщу, Чехію, Литву, Латвію та Естонію. Ці країни можуть надати багато корисної інформації для реформування української армії та розв’язання можливих проблем.

Складна історія дружби

Нам важливо поглиблювати партнерські відносини як із самим Альянсом, так і з державами-членами, щоб вдруге не втратити можливості. Адже історія розвитку цих відносин ніколи не була простою. Згадаймо 1997 рік. Тоді Україну фактично визнали частиною євроатлантичного простору. Це в свою чергу передбачало набуття згодом повноцінного членства в НАТО. Наша держава то наближалася до Альянсу, то значно віддалялася. Критичним був 2013 рік. Тоді перспективи продовження співпраці стали примарними, як ніколи.

Невизначеність зовнішньополітичного курсу, постійне балансування на догоду політичним інтересам призвели до того, що Україна так і не провела в державі реформ відповідно до стандартів Північноатлантичного Альянсу. А НАТО зі свого боку припинило розширення на Схід.

Події 2014 року вчергове загострили питання членства України в НАТО. Ми отримали новий шанс долучитися до найбільш дієвої у світі організації з колективної безпеки. Чи вдасться нам це зробити, – запитання риторичне, оскільки сам по собі вступ до НАТО – дуже тривалий та непростий процес. З одного боку, Російська Федерація своїми діями в Україні фактично домоглася відновлення Альянсу як дієздатної оборонної організації та привернула його увагу до нашої держави. З іншого боку, в самому НАТО немає єдності щодо того, чи повинна змінитися організація, чи доцільно приймати нових членів. Нагадаю, що зараз чотири країни зацікавлені у вступі до Альянсу: Боснія і Герцеговина, Македонія, Грузія та Україна.

Водночас не слід забувати, що на шляху до НАТО ми повинні провести багато різних реформ. І реформування армії – лише незначна їх частина. Не менш вагомими є політичний та економічний блоки. А там чільне місце посідає боротьба з корупцією. Звертаю увагу, що нині річну національну програму співпраці ми фактично пишемо самі собі, а Організація Північноатлантичного договору її лише погоджує. Якщо ж Україна отримає План дій членства в НАТО, то все буде навпаки. Головна роль у складенні цього документа – за Альянсом. Відповідно його виконання буде вже зобов’язанням.

Примара референдуму замість реформ

На жаль, ми бачимо, що нинішня влада не готова проводити реальних реформ та звітувати про їх виконання. Набагато простіше вкинути в інформаційний простір тезу про необхідність проведення референдуму щодо вступу до НАТО з відповідним внесенням змін до Конституції України і на цьому зупинитися.

Однак всі ці заяви – не більше ніж передвиборчий піар окремих сил, які намагаються таким чином заробити собі політичні дивіденди. Насправді перед нами нині стоять інші завдання.

По-перше, ми повинні визначитися і напрацювати чітку стратегію реалізації поглибленої співпраці з Альянсом. По-друге, нам потрібен консенсус політичної еліти щодо членства в НАТО. І найголовніше – ми маємо досягти відповідного рівня власної політичної та економічної стабільності й безпеки. Це дозволить нам розбудовувати рівноцінне партнерство і діяти, керуючись нашими національними інтересами.

Віталій Скоцик Віталій Скоцик , Економіст, Голова Аграрної партії України

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *